Дистанційка: Посилання на ПІДРУЧНИКИ

Посилання на ПІДРУЧНИКИ.

Українська мова Ч. 1

https://cutt.ly/QXNjDk8

Українська мова Ч. 2

https://cutt.ly/9XNjVoG

Математика Ч. 1

https://cutt.ly/kXNj8Bc

Математика Ч. 2

https://cutt.ly/HXNkg6e

ЯДС Ч. 1

https://cutt.ly/lXHE4LY

ЯДС Ч. 2

https://cutt.ly/lXNkZs2

Мистецтво

https://cutt.ly/6XNliWE

Англійська мова

https://cutt.ly/jXTATmq

12 травня

Читання та письмо

Добір назв до предметних малюнків.

Елементарні математичні уявлення

Порівняння предметів за масою

10 травня

Читання та письмо

Ознайомлення зі словами - назвами предметів

Елементарні математичні уявлення

Одиниця маси – кілограм (кг)

5 травня

Читання та письмо

Велика літера в кличках тварин

Елементарні математичні уявлення

Визначення години за годинником

3 травня

Читання та письмо

Велика літера в іменах людей.

Елементарні математичні уявлення

Діагностична робота

Кути.

Які кути?

28 квітня

Читання та письмо

Письмо слів за допомогою вчителя.

літо

дощ

грім

гроза

град

спека

тепло

море

О. Костецький

МРІЯ

Яка пчела

у траві гуде.
Кудись
якийсь хлопчак іде.
Повзе
мені на майку жук.
А я -
на сонечку лежу,
лежу -
і думаю про те,
чому так швидко
клен зростає?

Вночі - росте,

росте і вдень,
зростайте і тоді,
як дощ іде,
щомиті вище і вище,
мов у казках
чи віршах!

Від взявши бі

та й мене навчивши
(Йому ж це,
мабуть, просто!)
рости і вдень, і вночі,
щоб стати
вище зростанням.

Бо я ось

вже десять днів
все про одне лише мрію:
як хоч на голову мені
перерости Сергія?!

Тоді б я

так йому сказавши
неголосно, та чітко:
- Гей, ти!
Щоб Олю – не чіпав!
Вона моя сусідка.
А як зачепиш,
то дивись:
намну одразу ж вуха!..

Ну і налякався б

той Сергій -
і втік би геть
щодуху!
Отак було б...

А поки що я

дивлюся на нього і
здаля,
лежу на сонечку і мовчу:
рости біля клена
вперто вчуся...

Елементарні математичні уявлення

Повторення.

26 квітня

Читання та письмо

Встановлення кількості слів у реченні.

Нарешті настала весна. (3)

Все довкола оживає. (3)

Зеленіють ліси, луки, сади. (4)

О. Костецький.

Хочу літати
Казкова повість

Я підходжу до вікна, розчиняю його - і на хвильку спиняюся. Просто під вікном тонко світиться черемха. У кімнату вливаються солодкі пахощі, я вдихаю їх на повні груди, вистрибую на підвіконня – і сміливо зіскакую вниз, на траву.
На мене рясно сиплеться роса, збита з черемхи, ноги обпікає увлажнена трава, але я не звертаю уваги. Саме це мені й треба!..
Я міцно стуляю повік і шепочу:
Як легкий травневий вітер,
я лечу, лечу над світом,
над розквітлими садами,
поруч з теплими зірками!
І коли я втретє нашіптую ці чарівні слова, повз мене, ледь торкаючись ніг, нечутною тінню проноситься мій Корнелій і, м'яко мурнувши, щезає за черемховим кущем...
І в ту ж мить я відчуваю дивовижну полегкість у всьому тілі, земля ледь-ледь гойдається під моїми ногами, а тоді раптом пливе з-під них!
Лічу!
Спершу я покружляв над нашим будиночком, потім почав набирати висоту. Ось уже я піднявся вище липи біля кінця перевулка, коли побачивши, як із сусіднього садка хтось вилетів.
То це ж Ігор!
– Еге-ге-гей! - Загукавши я до нього.
Він почув мене і теж загукав:
- Еге-гей, привіт!
Потім швидко набравши висоту, розвернувся – і полетів назустріч.
Ми летіли поруч і весело сміялися. В обличчя дихав лагідний травневий вітер, наполягань на оранках садів, по наших спинах щекотливо бігали мурашки – та нам було анітрохи не холодно. Шкіру ледь-ледь поколювало, так, ніби ти засидів ногу: і ступити страшно, і, разом із тим, цікаво і приємно. Та й хіба можна змерзнути, коли ти вдвох із найкращим другом летиш у нічному травневому небі!
Ми з Ігорем летіли просто так, не вибираючи дороги. Нам хотілося літати – і все! Адже це був наш перший виліт у цьому році. Зимою, самі розумієте, не політаєш... Та й ранньої весни – теж. А сьогоднішня ніч здавалася напрочуд теплою. Від мене вилетіли, навіть не змовлялися між собою.
Небо, поцятковане зірками, з радістю прийняло нас, і здавалося, прохолодні й колючі зорі лоскочуть нашу шкіру. Яскраві, барвисті, вони заклично миготіли до нас, ніби гукали: "Піднімайтеся вище, сюди!.."
І ми піднімалися, вище та вище...
Ми були самі на все небо.
Та й звісно – птахів про таку пору не зустріти: вони давно поховалися під крышами, помостилися у гніздах – і сладко сплять, дивляться сні про пташенят, що скоро повізирають із теплих яєчок і невдовзі стануть на крило.
Так що лише зірки бриніли довкола нас.
І це зоряне мереживо манило нас, кликало – летіть! І ми летіли!
– Здорово! – шепотом мовив Ігор.
– Здорово! – погодився я, і ми надали швидкості.
Ми долетіли майже до кінця нашого перевулку, коли раптом помітили, що хтось летить назустріч.
"Невже Наталка?" – подумавши я. Ми з Ігорем помчали навперейми.
Так це була вона, наша Наталка. І вона, виявляється, вирішила сьогодні політати.
– З першим польотом тобі! – привітався я.
– З теплою ніччю! - Додавши Ігор.
– Ой, хлопчики! – зраділа Наталка. – І ви – теж?
– А ти гадала, ми гірші? – посміхнувся Ігор. – Приєднуйся – гайнемо до нашої липи!
Наталка охоче погодилася, і ми втрьох полетіли в кінець провулка, де височіла столітня липа – наша липа!
- Може, сядемо? – запропонувала Наталка.
– Сьогодні не треба, – заперечив Ігор. – Летімо краще до Дніпра.
– До Дніпра, до Дніпра! – відгукнулися ми, покружляли ще трохи над липою, привітно помахали їй, зробили у повітрі справжній бойовий розворот і помчали навперейми на червоні вогники дзвіниці Київсько-Печерської лаври.
Коли б хто знав, як здорово літати над нічним містом!
Десь далеко внизу палахкотять незліченні ліхтарі, струменіють вогнистими потоками вулиці, впадаючи в осяйні озера площ. А по них раз по раз проносяться темні човники автомашин.
Трохи вище, майже нарівні з нами, червоно миготять шпилі висотних будинків, телевізійна вежа, мачти на готелі "Україна".
Аж ось – Лавра, а попід нею – чорна лакована стрічка Дніпра. Його поверхню швидко прорізають щілини, а з них ллється голубувате, таємниче світло. Так і хочеться зазирнути: а що ж отам, у глибині? Та ми знаємо: ці мости перетинають Славуту і лише здаються блакитними щілинами згори...
– Хлопчики, – раптом озвалася Наталка. – Година вертати.
І справді, вже було пізно, ще батьки прокинутися та помічати, що нас немає!
Ми швидко домчали до нашого перевулка, попрощалися та розлетілися по домівках.
Я з розгону влетів біля вікна і приземлився просто на ліжко.
"Не розучився за зиму!" – подумавши задоволено, зручно вмостився у ліжку, накрився з головою, сладко потягнувся – аж кості захрумтіли! – і одразу ж заснув...